Ліза Воронкова. Шлях до успіху.

16 травня у стрічці Фейсбуку з'явилось повідомлення від Лізи Воронкової : "УРА-ура! Ми відкрили передзамовлення на першу партію своїх годинників! По-перше, годинник красивий. А по-друге, він  вміє міряти тиск (це наша унікальна розробка), пульс, кроки, і взагалі поводиться, як звичайний годинник - за винятком того, що це незримий помічник, який завжди поруч і допомагає справлятися з вигоранням і стресом.

За попереднім замовленням вартість $ 75 замість стандартних $ 88, перша партія буде надсилатися вже на початку червня (а це менше, ніж через місяць). Попередньо замовити можна тільки до 5 годинників одній особі". 
 

Ректор НТУУ КПІ Михайло Згуровський та ментор Стартап школи Ігор Пеер нагороджують фіналістку Конкурсу стартапів Sikoirsky Challenge Лізу Воронкову. Київ.2014.

Як  приємно бачити такі повідомлення, коли знаєш цю людину, був присутнім на першій співбесіді із нею, спостерігав за нею  на заняттях нашої Стартап школи та Конкурсу стартапів Sikorsky Challenge,  та бачив на власні очі , як це все починалося. 

Тому ми вирішили розповісти про історію успіху Лізи, а саме, про останні чотири роки , посилаючись на чудове інтерв'ю, яке вона в своїй неповторній манері дала рік тому ресурсу "Факти".


Стаття  Ілони Варламової вийшла під назвою "На третьому курсі інституту я заробляла на життя, виконуючи домашні завдання з математики для американських студентів".

"23-річна Дніпрянка з командою стартапу FORCE розробила стрес-трекер - браслет, який зчитує медичні показники людини і передає сигнал тривоги на мобільний пристрій в разі відхилення даних від норми

FORCE - перша і наймолодша українська команда, яка пройшла в найпрестижніший стенфордський акселератор Alchemist (в цьому році він виділив на розвиток підприємництва 36 мільйонів доларів). Розробка команди - пристрій Emtracker, яке за допомогою електродів, вбудованих в браслет, вимірює пульс (абсолютне значення і варіабельність), рівень кисню в крові, частоту дихання. Прилад розпізнає втому, стрес, інші емоційні стани і навіть алкогольне сп'яніння. У разі несприятливих показників Emtracker посилає сигнал тривоги на мобільний телефон користувача та його близьким.

З автором ідеї створення такого пристрою Лізою Воронкової я познайомилася в Києві абсолютно випадково - в одному з маленьких барів на Подолі. «Мені тільки що зробили пропозицію у вашому закладі!» - радісно вигукнула дівчина, демонструючи бармену перстень. Коли я зустріла її в наступний раз, то і сама вже була в статусі нареченої. «А ви плаття будете шити або купувати?» - зав'язався у нас невимушений дівочий розмова. Виявилося, Лізу такий клопіт абсолютно не цікавить, адже вона зайнята справами куди більш захоплюючими.

- Працюю над пристроєм, який зможе розпізнавати передінфарктний та інші небезпечні стани, - пояснила дівчина, з ентузіазмом показуючи мені в своєму смартфоні фотографії різних дротів і мікросхем. Вечір був пізній, Ліза збиралася додому, але я вже не могла її відпустити, докладно НЕ поговоривши.

«Через трійку, що поставили мені в університеті, я поїхала з рідного міста наступного дня»

- Народилася я в Дніпрі і до третього курсу інституту жила там з батьками, - розповідає Ліза Воронкова. - Моя мама - лікар, бабуся і дідусь - інженери-будівельники. Навчалася я в будівельній академії, потім - в гірничому університеті на факультеті інформаційних технологій. Брала активну участь в олімпіадах з математики. На одній з них, в Севастополі (це був 2013 рік), познайомилася з завідувачем кафедри фізико-технічного факультету Київського політехнічного інституту. Він запросив мене вчитися в КПІ, мовляв, математики їм зараз дуже потрібні. Але я не захотіла. Все влаштовувало вдома, в Дніпрі, поки одного разу мені не поставили трійку замість п'ятірки з профільного предмету. Одногрупник переписав у мене роботу і здав її першим. Йому поставили п'ять, а мені - три. Я страшенно образилася через таку несправедливість. На наступний же день зібрала речі, склала в сумку всі свої грамоти з математики та спортивних досягнень (у мене був коричневий пояс з карате) і поїхала в Київ.

Від вокзалу пішки дісталася до КПІ. Був лютий, неділя, десята ранку. Не дуже вдалий час для вступу в університет. Я питала людей, куди мені йти, і заходила у всі відкриті двері, поки не знайшла потрібний корпус. На фізтеху виявилося бюджетне місце. Поспілкувавшись зі мною, декан прийняв рішення про моє зарахування. Тут почалося найскладніше: за тиждень необхідно було зібрати всі документи і відрахуватися з гірничого університету. Відпускати мене з університету категорично не хотіли. Допоміг завкафедрою з фізичного виховання (він же тренер з карате), особисто попросивши про моє відрахування.

- Як батьки відреагували на ваш спонтанний переїзд?

- Мама плакала. Вона не знала, що я пішла з університету, тому що була тоді у відпустці, а я не хотіла її хвилювати. Коли мама повернулася, дуже засмутилася. Бабуся говорила, що мене нікуди не візьмуть в середині семестру. Вона професор в університеті і знала, що насправді візьмуть. Говорила так, щоб я не приймала рішення імпульсивно.

Я оселилася в гуртожитку, пізніше зняла крихітну гостинку. Заробляла тим, що допомагала вчитися студентам гірничого університету і виконувала домашні завдання для американців, надіслані електронною поштою. Вирішувала завдання для студентів коледжів і більш складні. Їх програма відстає від нашої, тому було досить легко. Математика так захоплювала мене, що я присвячувала їй весь вільний час.

- Як вийшло, що ви стали займатися технологічними стартапами?

- Я відвідала виставку одного з факультетів КПІ, де були представлені різні інноваційні пристрої. Зараз вже не бачу в них нічого інноваційного, але тоді мене все сильно дивувало. Зокрема, шолом, який надягався на голову і за допомогою електродів, що торкались шкіри голови, визначав, знаходиться мозок в напруженому стані або розслабленому. На екрані відображався чоловічок, якого потрібно було змусити стрибати «силою думки». Виникало дивне відчуття, ніби мозок справді напружується. Складно описати словами. Захотілося самій зробити щось схоже. Виникла ідея створити переносний пристрій, що зможе розпізнавати  жести. Який  можна буде використовувати для презентацій, ігор або ... комунікації бійців спецназу. Розповіла про ідею хлопцям, з якими познайомилася на інженерних олімпіадах, але про неї всі швидко забули. Я ж стала ходити по факультетах і навіть в інші університети, намагаючись знайти людину, яка дасть мені хоч якусь підказку. В цілому звернулася більш ніж до сотні людей, і тільки двоє дали мені адекватну пораду.



Найкориснішим людиною для проекту виявився капітан «ворожої» команди, що брала участь в олімпіадах, Ілля Кухаренко. Між нами спочатку склалися напружені відносини, напруга прямо в повітрі висіла. Проте він перший розповів мені про електродермальні реакції: коли людина нервує, то пітніє. А в момент стресу не просто пітніє - в людини змінюється хімічний склад шкіри і, як наслідок, - її електрична провідність, що називається шкірно-гальванічною реакцією. На цьому ми почали будувати всі подальші дослідження.

Я показала Іллі свої напрацювання і запропонувала співпрацювати. Незабаром ми зібрали перший прототип - громіздку штуку, що розпізнає, рухають її чи ні. Потім почався Майдан, ми з Іллею посварилися через різні політичні погляди. Заблокували один одного в соціальних мережах і на довгий час припинили спілкування.

- Чула про цей проект ще в 2014 році. Здається, він зайняв третє місце на конкурсі стартапів IDСEE?

- Так, але до цього було ще далеко! У той час я абсолютно не розуміла, куди з ним рухатися. Коли на кафедрі мені доручили взяти участь у конкурсі від Національної асоціації банків України для поліпшення банківської системи, вирішила показати своє ноу-хау і подала заявку. Пристрій нібито має розпізнавати жест-пароль замість ПІН-коду (для банкоматів). Це була погана ідея, але на конкурсі вона посіла перше місце. Я отримала грант в 20 тисяч гривень, з яких чотири тисячі пішли на податок. Впевнена: якби хтось готувався довше, то переміг би з іншим проектом.

- Чи вважаєте, це випадково вийшло, а зовсім не тому, що ви дуже розумна?

- Не вважаю себе такою. Я звичайна людина, просто цілеспрямована. Якщо захопилась чимось, то серйозно і надовго.

Після конкурсу мені надали безкоштовне місце в стартап-школі при КПІ Sikorsky Challenge, де я знайшла команду однодумців. До речі, тоді ще й гадки не мала, що означає слово «стартап».



Півроку ми вшістьох працювали в моїй крихітній квартирці: паяли та програмували, їли та спали під одним дахом. Було весело, але була потрібна логічна розв'язка, а світло в кінці тунелю все не з'являлося. Ми навчили нашу «махину» реагувати на поворот руки і перемикати слайди на комп'ютері ... Однак в школі проект забракували, вважаючи, що він не знайде достойного застосування. Команда зневірилася. Я була страшно засмучена і в пориві почуттів заявила, що впораюся сама. Дала собі час до осені, вирішивши, що піду працювати в «Самсунг», якщо справа не зрушиться з мертвої точки.

У вересні 2014 роки мене познайомили з нашим нинішнім інвестором - українським фондом USP Capital. Фонд тільки починав свою діяльність  і ми стали у них першими «підопічними». Мені видали певну суму грошей на офіс і необхідне обладнання. Офіс тоді зняли на Окружній, працювали по сусідству з ... трунарами.

«Перший тиждень в акселераторі здавалося, що я потрапила сюди помилково»

- У тому ж році ми представили свій пристрій на виставці IDSEE, - продовжує Ліза. - Навесні 2015 року брали участь в конференціях в Норвегії, в США, а влітку прийняли рішення змінити напрямок розробки. Зосередилися на створенні наручного трекера - браслета, який зчитує різні фізичні показники з мінімальною похибкою. Причому незалежно від кольору шкіри або наявності татуювань на зап'ясті, що становить проблему для звичайного фітнес-трекера. Показання знімаються на різних частотах, це допомагає більш точно визначити, що відбувається з хімічним складом шкіри. Основна складність - вмістити пристрій в маленький корпус браслета.

Спочатку планували зосередитися на визначенні нестабільних станів у дітей. Але не вийшло: у дітей занадто багато «вибриків». Тому наш основний клієнт - людина у віці за п'ятдесят.

"Те, чого ми досягли на на  даному етапі роботи над пристроєм, багато в чому завдяки інженерним талантам нашого технічного директора Іллі Кухаренко", - говорить Ліза Воронкова
На цьому історія перервалася. У закладі, де ми з Лізою розмовляли, вже гасили світло. Ми розійшлися по домівках, домовившись зустрітися знову, що виявилося не таким вже простим завданням. Лізу було не впіймати: то вона поїхала відкривати офіс в Норвегію, то вирушила підкорювати океан на яхті з любим дідусем. Після чергової моєї спроби призначити зустріч виявилося, що вся команда FORCE полетіла на півроку в Сполучені Штати.

- Конкурс у cтенфордскій акселератор - 1200 команд на місце. Одне з них стало вашим. Які враження? - запитала я Лізу, зв'язавшись з нею нарешті по скайпу.

- Можливість пройти сюди становила менше одного відсотка. Перший тиждень мені здавалося, що хтось підійде і скаже, мовляв, сталася помилка, їдь додому. Дивлюся, над чим працюють інші команди, і  не вірю, що я серед них. Один будує безпілотний літак, який зможе літати п'ять років, не приземляючись, за рахунок сонячної енергії. Коли хлопці починають перераховувати свої регалії, я тихенько сиджу в кутку. Адже ми просто браслет робимо, розумієте?

- Виробництво вже запустили?

- Так, чекаємо перші зразки з Китаю! В Україні ми обійшли безліч заводів і всюди говорили, що наша задача нездійсненна.

- Як проходить навчання в акселераторі?

- Збираємося раз в тиждень, визначаємо цілі, отримуємо практичні поради менторів. Ми можемо користуватися базою даних акселератора. Це щось на зразок великого довідника з відповідями на будь-які питання. З нами вчаться 12 команд з різних країн. Ми перші українці в акселераторі і наймолодші з учасників. Я єдиний виконавчий директор серед дівчат, яких тут взагалі мало.

Нам надали офіс в Сан-Франциско. По суті, ми займаємося тим, що робили і в Україні, але просуваємося в кілька разів швидше. Наш ментор Білл Демасіо - людина, що здійснювала продаж пошукової системи Yahoo. Зараз він володіє компанією зі штатом понад 400 співробітників.

Тут ми бачимо приклади інших команд і набагато краще розуміємо, як діяти далі, адже всі навколо зайняті такими ж питаннями. Про проекти говорять буквально усюди: в ліфті, за чашкою кави, за обідом.

- Чим займаєтеся у Сан-Франциско у вільний час?

- Коли  не працюємо, то спимо.

- Багатьом з колишньої команди вдалося дійти з вами до цього етапу?

- Залишилися тільки двоє. Зі мною складно працювати. До речі, півтора роки тому до мене знову приєднався Ілля Кухаренко, з яким ми колись побили горщики. Почув про проект на форумі розробників і дізнався мій «почерк». Ми зустрілися, я запропонувала йому місце технічного директора. Забувши старі розбіжності, знову стали працювати разом. Заради проекту він залишив добре оплачувану роботу. Ми знаходимося на даному етапі багато в чому завдяки його інженерним талантам.

- Наречений не ревнує вас до проекту і команди?

- Ні, йому подобається, що у мене багато амбітних ідей.

- У вас є мрія, мета?

- Мрію побачити, як Ілон Маск влаштується на Марсі, і прилетіти до нього в гості. Мета - повернутися в Дніпро і зробити його кращим".